Шкода, що не можна її тут з мелодією. Оцініть будь ласка хоча б текст, тільки чесно.

Вільний, як вітер

Він блукав по землі.

Спалював дні.

Проживав їх як міг.

Бачив міста,

Так багато доріг

Та не вірив в кохання -

Почуттів не беріг.

***

Твій вітер - я люблю його.

Твій погляд - бачу лиш його!

Твої руки так далеко і так близько в цю мить.

Доторкнись, захопи - моє серце болить!

***

Очі зустрілись -

електричний удар.

Руки сплелися -

я торкнулася хмар.

Все, відпускаю,

тобі треба іти.

світ не чекає.

Прямуй до мети.

***

Твій вітер - я люблю його.

Твій погляд - бачу лиш його!

Твої руки так далеко і так близько в цю мить.

Доторкнись, захопи - моє серце болить!

***

Все, ти поїхав.

Я лишилась одна.

І не заснути

мені до темна.

Де зараз ти? -

віддала б хабар.

Хто через тебе

Торкається хмар?!

***

Твій вітер - я люблю його.

Твій погляд - бачу лиш його!

Твої руки так далеко і так близько в цю мить.

Доторкнись, захопи - моє серце болить!

Десь місяць тому на користування цим сайтом мене підсадила подруга. І панєслась! Стільки знайомих старих знайшла. І от вчора мені прийшло прозріння. Я помітила таку штуку: як тільки знаходиш когось, то одразу купа емоцій, і неможна наговоритися. І тут приходить такий момент, коли тема "Як ти жив\жила всі ці роки" закінчується, то закінчується і спілкування. Спільних тем уже давно нема, і зустрічатись теж нема змісту, бо про все, шо могли, вже поговорили. Від цього стає ще більш сумно, ніж було, коли згадувала старих друзів. І я подумала: А може не потрібно шукати звязку із колишнім життям? Може треба було його одразу відпустити? Адже в кожна із знахідок привела до розчарування... Люди міняються і так, як раніше уже ніколи не буде... Старих друзів треба просто памятати, а от ворошити старе не варто. Треба жити сьогоднішнім днем.